Економіка та екологія: врятувати одне, не знищивши інше

0
85

Коронавірусна криза змінила світ у багатьох сферах, і однією з її жертв стала світова економіка. Прогнозують, що світовий ВВП скоротиться мінімум на 3%, а для України як малої та слабкої економіки – ще сильніше. З початку карантину майже 90 тисяч українців та українок звернулися по державну допомогу через безробіття, за іншими даними втратили роботу вже понад мільйон людей. Але нам ще є куди падати.

Важкі часи попереду – українські амбіції позаду

Щоб подолати наслідки коронавірусної кризи, європейські країни вирішили “озеленити” свої підходи до економіки і зробити ставку на більш екологічний розвиток. Євросоюз не планує відмовлятись від створеного минулого року Green New Deal (“Зелений новий курс”), а вважає, що він лише допоможе вийти з кризи.

Водночас наш уряд вирішив відсунути питання захисту довкілля на задній план. У презентованій Програмі стимулювання економіки для подолання наслідків епідемії COVID-19 зазначено: «не допустити встановлення завищених цілей щодо скорочення викидів СО2». Це загрожує сталому соціально-економічному розвитку України, завдяки якому країна може зробити свій вклад для зменшення впливу на зміну клімату.

Зміна клімату – це не те, що відбувається десь там, але не в нас. У 10 областях України за період 2014-2018 рр. опадів випало на 7-12% менше норми. Спостерігається тенденція до збільшення території з недостатньою кількістю опадів у теплий період. Клімат вже став більш посушливим на всій території України: лише з початку 2020 року країна стикалась із погіршенням якості повітря, безсніжною зимою, яка призвела до зменшення водності річок, пиловими бурями, аномальними пожежами. Все це прояви зміни клімату, які погіршують екологічний стан вже зараз і матимуть значно критичніші наслідки у майбутньому.

Досягнення вуглецево-нейтральної економіки (коли усі викиди парникових газів, спричинені людською діяльністю, будуть поглинатися екосистемами) до середини століття – це мета, затверджена науковцями, та шлях досягнення цілі Паризької кліматичної угоди. Це необхідно, аби попередити найгірші наслідки кліматичної кризи.

Ми вже зараз відчуваємо аномальну спеку, посухи та нестачу вологи, непередбачувані погодні явища, повені.  Якщо всі країни світу не досягнуть поставленої мети, ситуація ставатиме лише гіршою.

Кліматичні цілі України ніколи не були “завищеними”. Перша мета, яку ми представили на міжнародній арені в 2016 році, передбачала можливість зростання викидів майже в 2 рази порівняно з тогочасним рівнем. Однак Україна встановлює цілі зі скорочення у  порівнянні з 1990 роком, хоча відтоді викиди знизилися більш ніж втричі через закриття підприємств та економічний занепад. Тому реальне зростання у планах виглядало як скорочення.

Гроші на парниковий вітер. Або чому майбутнє за відновлюваною енергетикою 

У програмі стимулювання економіки для подолання наслідків епідемії COVID-19 неодноразово згадується “відсутність стимулів для нарощування нафти та газу”, “створення … умов, для вітчизняного видобутку”, “встановлення стимулюючої рентної ставки на видобування вуглеводнів (газ, нафта, конденсат)”. Лише вдумайтеся: у світі, де викопне паливо – це головна причина кліматичної кризи, ми плануємо розширювати його видобуток.

Тим часом, у програмі підтримки економіки жодного слова про розвиток відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) та підтримку малих виробників. І це, як мінімум, дивно, бо серед усіх видів енергетики саме відновлювана спричиняє найменше викидів парникових газів протягом усього свого життєвого циклу. До того ж, розвиток ВДЕ сприятиме появі нових робочих місць на підприємствах з виробництва та продажу енергії, виготовлення сировини та обладнання, обслуговування, монтажу й установки станцій.

Маленькі приватні чи комунальні електростанції – це також можливість для усіх українців та українок не лише економити, а й заробляти на енергії. Так, відновлювана енергетика на третину належить олігархам. Але вона належить ще й 24 тисячам українських родин, що встановили свої сонячні панелі. І єдиний спосіб позбутися енергетичної залежності від великих підприємств  чи імпортованого палива – це дати можливість людям стати гравцями на цьому ринку. Малі бізнеси, муніципалітети, об’єднання громадян, окремі родини – за сприятливих умов усі можуть стати виробниками власної енергії. І навряд цього вдасться досягти завдяки нафтовому родовищу на городі чи міні-ТЕС на даху школи.

Ну і не варто забувати, що викопне паливо закінчиться, а на відновлення цих ресурсів потрібні сотні років. Нафта і природний газ вичерпаються за півстоліття, вугілля вистачить на трохи більше ста років. Ймовірні нові родовища – непевні, складніші, небезпечніші й дорожчі для розробки. Чому б не залишити їх в спокої зараз, коли в нас є привід, можливість, стимул і головне – час, щоб відмовлятися поступово і готувати залежні від цих палив регіони до безболісного справедливого переходу.

Даємо рибу, а не вудочки. Підтримка агросектору

Сільське господарство – один з ключових для України секторів – відчуває на собі наслідки кліматичної кризи першим. Частіші та триваліші посухи разом із відсутністю вологи призводять до падіння врожайності.  Вже зараз врожаї можуть бути на 30% меншими, ніж очікувалося, що зашкодить економіці та забезпеченню країни продовольством.

Урядова програма виходу з кризи передбачає компенсації через втрату врожаю, які можуть допомогти агробізнесам вижити.  Але виходом для агросектору має стати протидія поглибленню кліматичної кризи й адаптація до вже наявних та ймовірних майбутніх змін – впровадження нових, більш сталих підходів до господарювання. І розробка програм такої адаптації має стати ключовим антикризовим заходом.

Першими у битві із новими умовами потерпають малі виробники, хоча вони одночасно і головні наші союзники. Масштабній агропромисловості притаманні значні екологічні ризики, вагомий вклад у кліматичну кризу через інтенсивні розорювання та обробку землі, залежність та надмірне використання агрохімікатів, велику кількість відходів та концентрацію промислового тваринництва. Тоді як малі ферми працюють більш стало і за належної  підтримки з боку держави, на них легше впроваджувати екологічні підходи до господарювання. До того ж, підтримка малих локальних виробників зменшує так званий «вуглецевий слід» продукції – кількість парникових газів, які з’явилися за весь шлях від початку його виробництва та навіть після його споживання (йдеться про переробку, утилізацію чи захоронення відходів).

Вуглецевий слід у помідора, вирощеного на городі сусіда-підприємця, наприклад, значно менший, ніж у привезеного з промислової ферми в іншому кінці країни. Бо в життєвій мандрівці цього помідора менше участі брав транспорт – ще одне велике джерело парникових викидів. Тому дбати про добробут тисячі маленьких “сусідів з городами” корисніше, ніж про процвітання одного великого агробізнесу.

Світло в кінці колій. Пріоритет громадському транспорту

Транспорт на викопному паливі – проблема як для клімату, так і для здоров’я людей, особливо у містах, де мешкає понад дві третини українців та українок. Це і забруднене повітря, і стрес та шум, і загарбаний міський простір для розширення доріг. Аж два українських міста – Київ та Одеса – потрапили у топ-10 європейських мегаполісів за кількістю заторів. За рік ми витрачаємо дев’ять з половиною днів життя у столиці на стояння в дорозі.

Ми звикли вважати наявність машини ознакою добробуту. Але хіба хоч хтось уявляє собі «успішний» Київ як місто, на вулиці якого виїжджає чотири мільйони автівок? При тому, що місто здатне комфортно витримувати всього 400-500 тисяч авто, а зараз їх виїжджає на дороги значно більше.

Добробут містян – це в першу чергу громадський транспорт, який приїде швидко, вчасно і доправить із пункту А в пункт Б з мінімальною кількістю пересадок і бажано без тісного контакту із іншими пасажирами та пасажирками у салоні.

Зараз громадський транспорт у містах – цілковита відповідальність міської влади. Держава ж не ставить його у пріоритет. Після перегляду держбюджету з початком кризи, у транспортній частині залишили переважно гроші на ремонт заміських доріг. В програмі уряду так само заходи на підтримку міського громадського транспорту не передбачені, хоча вони могли б значно покращити якість життя людей. Одним із кроків такої підтримки має стати розширення мережі смуг громадського транспорту та посилений контроль за ними.

Програма уряду передбачає також реформування залізниці, що має зменшити вплив транспорту на довкілля. Адже останнім часом частка перевезень залізницею навпаки падає. Тут важливо приділити увагу подальшій електрифікації колій та модернізації вагонів, щоб зменшити використання викопного палива залізницею.

Екологічні війни. Неприхована загроза 

В Україні вже зараз 124 особи зі 100 тисяч (найбільше у світі!) помирають через забруднене повітря – і це справжня загроза для економіки. Все більше поширення серцево-судинних хвороб, непритаманних для нашого регіону інфекцій та стресу через зміну клімату. Падіння врожайності через теплові хвилі, посухи, втрату вологи. Затоплення 200 тисяч гектарів с/г земель, 590 населених пунктів,  майже 2 тисяч комерційних та виробничих об’єктів до кінця століття через можливе підняття рівня моря. Масове переселення понад 75 тисяч людей із цих територій. Це загрози для економіки.  Зараз ми ще можемо їх запобігти. Саме зараз, а не у міфічному «завтра».

«Через коронавірус планета очистилася» – лише невдалий жарт. Ситуація не покращиться, доки ми не почнемо покращувати її постійно, а не короткостроково та з причин економічної кризи. Самотужки планета може очиститися лише від нас.

Джерело: https://ecoaction.org.ua/ekonomika-ta-ekolohia.htm

Leave a reply